Займатися живописом після Бучанської різанини — це варварство? 

Висловлювання Адорно про поезію після Освенциму знову запекло на тілі актуальності. Для мене живопис — це форма поезії. І зараз, коли в Україні триває війна, я ставлю це питання собі.

Фашизм повернувся в тіло світу, проявивши себе у новій, потворній формі — «рашизмі». Але кажучи «повернувся» в тіло світу, чи я маю на увазі, що він це тіло покидав? Чи хворий світ тільки перебував у ремісії? А може фашизм, в основі своїй, щось споконвічно властиве соціальному організму людства, як, віруси і паразити? Може він тільки історично розгортається в тих чи інших формах? Може, глибинний порядок світової культури неминуче приводить нас до нових епідемій фашизму? І тільки зростання чисельності населення і досконалості техніки призводить до спалахів все більш жахливих його форм?

Як художник я ставлю собі дивне питання — чи є прихований зв'язок між глибинними джерелами фашизму та особливостями живопису?

Як експресіоніст, я близький до цього питання. Не дарма саме перші експресіоністи були такі близькі до всемогутнього вождя культа расової чистоти — фюрера. Вони відчули його смердюче дихання всім тілом, «розіп'ятим» на виставці "Дегенеративне мистецтво" 19 липня 1937 року.

Так, на цей «хрест» були прибиті не лише експресіоністи, а й інші модерністи. Однак, я думаю, саме експресіоністи пробуджували найсильнішу лють фюрера (чи співпадіння, що його нереалізованість як художника, схоже, мала коріння саме у відстнутності вільної експресії в його компульсивно-блідних, старанно виконаних творах?) та його племені.

Чому саме так? Є дві причини. Перша очевидна. Кожен мазок експресіоніста — це акт чистої експресії, отже, акт непокори, абсолютного свавілля. Мазок експресіоніста відмовляється служити суспільному канону. Для фашиста це нечувана образа. У цьому сенсі експресіонізм — це антифашистська практика у всі часи.

Друга причина менш очевидна. Експресіонізм і фашизм народжуються, крім іншого, із туги за спільними витоками.

Експресіоніст — це імпресіоніст, який зазирнув у прірву. Тепер він поранений цією безоднею та к'єркегорівським відчаєм. Тепер він не може просто розкривати враження, як імпресіоніст, тому що він побачив брехню, насилля, абсурд, порожнечу і хаос, що стоять за масками та лаштунками цього світу. Але тріснувша оболонка світу не лише оголила його фальш. Через ці тріщини також зазвучали звуки примордіального хаосу, які й здатні зробити нас живими. Експресіоніст відновлює зв'язок із первісним першохудожником, поетом та танцюристом. І експресіоніст не відкидає свій сором, дивлячись на вади та тріщини у своєму відображенні. Він йде через цей сором, інтуїтивно відчуваючи, що справжня краса сором'язлива. Вона на межі табу, яка відділена соромом. Експресіоніст слідує не задумці, а спонтанному збудженню, яке виникає на цьому кордоні. Експресіонізм — це еротизм. Але джерело еротизму — це сором перед своєю наготою. Ось та щілина, та тріщина, через яку проходить експресіоніст, виходячи до краси та насолоди.

Фашист же сліпий та бездарний. Він чує дзвін, та не знає де він. Побачивши тріщини на оболонці світу, він починає війну з цим брехливим, фальшивим, підлим та безчесним світом. Борючись з брехнею та несправедливістю, він створює брехню та несправедливість настільки грандіозні, що жоден розум не може цього осмислити. Страх перед хаосом змушує його будувати настільки жахливий, наскільки карикатурний порядок.

Дивлячись на цей світ, він не може розглянути власне потріскане відображення. Його лють на дзеркало така ж велика, наскільки великий його сором. Він не переносить власної наготи. Зате любить, коли голим стоїть перед ним інший.

І коли він чує поклик первозданного хаосу, звуки стародавніх богів, він закликає не першохудожника, а первісного вождя.

Це одна із форм вічної діалектики художника та володаря.

Як не парадоксально, але і експресіонізм, і фашизм — це дві відповіді на один і той самий виклик.

Це виклик життя, що рветься назовні. Життя, що не знаходить втілення у все більш раціональному сучасному суспільстві. Власне, це виклик самовтілення, а значить — самовираження. В справжньому самовираженні — істина, недоступна через раціональні сучасні практики.

Чим глибше й майстерніше ми розвертатимемо це самовираження, тим ближче ми будемо до своїх істин і тим надійніше наші душі будуть захищені від чуми фашизму.

Нереалізоване самовираження неминуче призводитиме до тих чи інших форм фашизму.

Але для самовираження потрібні практики, органи самовираження. Мистецтво і є одним із таких органів.

І в цьому сенсі історія експресіонізму (у різних видах мистецтв, а може, й у науках) тільки починається.

Повертаючись до питання, чи буде варварством займатися живописом після Бучі? У певному сенсі, так. Але в тому сенсі, що варвар (лат. Barbars — чужинець) — це чужинець, іноземець, який говорить іншою мовою. Він дивний, незрозумілий, робить незвичайні речі.

А це саме те, що найбільше ненавидить фашизм — чуже, інше, дивне, незвичайне. Не просто ненавидить, у цій ненависті його суть.

Експресіонізм часто неправильно розуміється як вираження того, що є. Не зовсім так, експресіонізм — це вираження того, чого немає. Того, що вже стукає з небуття, але ще не народжене, не оформлене. Експресіонізм — це народження іншого. А підтримка народження іншого — єдине зцілення від глибинного фашизму. Решта — це методи його стримування.

Насамкінець, я наведу цитату людини, яка розгледіла фашизм у самому його зародку і яка відчайдушно намагалася врятувати цей світ за допомогою свого театру.

Самурай. Я хочу...

Наставник. Чого ж? Кохання?

Самурай (дає наставникові ляпас). Зовсім ні, незвичайності речей.

Антонен Арто

View artworks